Випуск з українським режисером став першим друкованим виданням журналу за останні 2 роки і присвячений документальній стрічці «Довга Доба». Чи не вперше Бадоєв запрошує читача до себе додому, у те саме місце сили, де він провів більшість свого часу під час повномасштабного вторгнення.
В обʼєктиві фотографа Ярослава Бугаєва режисер зʼявляється в стильних образах з автентичними мотивами від українських дизайнерів LUVI, ставши їхнім зірковим амбасадором. В ексклюзивному інтерв’ю з головною редакторкою Marie Claire Іриною Татаренко Бадоєв ділиться своїми роздумами стосовно надмірної поетизації війни кінематографом, першим знайомством з красотою та щасливими спогадами з дитинства, а також відповідає на питання, хто був першими глядачами робочої версії фільму “Довга Доба” та які болючі спогади хотів би залишити в пам’яті. Велике інтерв’ю читайте за посиланням
Найцікавіші цитати наводимо нижче:
Алан, раніше натхненням слугувала краса. Що надихає вас сьогодні?
У кліпах я завжди фокусувався на певному моменті чи деталі, з яких виходила історія – нагадування, що ми живемо в приголомшливому світі, сповненому краси. «Довгу добу» не можна назвати одою красі, бо це ода мужності та щирості.
Коли почалася війна, я зрозумів, що все кіно, яке знімалося про війну до цього, – це солодкі вафлі. Кінематограф поетизував війну. У ній немає нічого гарного та романтичного. Війна – це бруд, кров, сльози. І я хочу, щоб наскрізною думкою фільму «Довга доба» стало: «Ніколи знову» на противагу кремлівському наративу: «Можемо повторити». Бо війна – це атавізм. Як можна воювати, коли ми думаємо, що Марс десь поруч? Війна – це розкладання людської цивілізації. Я не збираюся про це знімати поетичне кіно.
Хто перший побачив фільм? Чия думка була для вас важлива?
У мене мало авторитетів у житті. Але вмію цінувати творчість інших людей. Першими були Слава Пілунський та Олександр Роднянський. Слава саме повернувся тоді з фронту, буквально на тиждень. Він кінооператор, ми років 10 працювали разом на початку моєї кар’єри. Слава завжди для мене і в роботі, і по життю був справжнім орієнтиром. Олександр має «правильний» смак. Він підказав мені кілька влучних поправок, які я врахував, від чого фільм став чіткішим.
Пам’ять із часом приховує моменти, які спричинили нам біль. Є спогади, які б ви не хотіли забути?
Через місяць після повномасштабного вторгнення я повернувся до Києва. Саме оприлюднили злочини росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Дивишся на фотографії злочинів російських військових і думаєш: «До цього я не знав, що таке зло».
Це було для мене шоком. Усвідомити, як це могло статися, неможливо. Як можна заподіяти стільки зла… Я не міг залишатися вдома один. Блукав сірим безлюдним Києвом, і кожен перехожий був для мене подарунком долі. Бо в нас були спільні теми для розмов та прагнення. Це, певно, був найскладніший період мого життя, але саме тоді я відчував єднання нації. І тому не хочу, щоб ці спогади стерлися з моєї пам’яті.
Вважаю, що люди – політики чи журналісти, блогери чи зірки шоубізнесу, які поширюють наративи, що розколюють суспільство під час війни, – злочинці. Адже сила української нації, як показує історія та сьогодення, у нашому єднанні.
Ви пам’ятаєте, коли вперше зустрілися з красою в дитинстві?
Мамочка минулого року, на жаль, пішла в кращі світи, але залишила по собі дуже багато краси. Мама вишивала, квіти взагалі її тема. Вона родом із Сумської області Конотопського району, село Ленінське. Її вишивка квітів, кольори, які вона використовувала, – це, найімовірніше, і є моє перше відчуття краси.
Як для вас звучало щастя в минулому та які побажання щодо щасливого майбутнього?
Коли я був маленьким, для мене був абсолютним щастям ранок, коли мама й тато вже прокинулися та займалися своїми справами на кухні. Я перебігав у батьківське ліжко, там було тепло та добре. Я знав, що я живу в класній родині, що мої батьки люблять один одного. І ось цей дзвін тарілочок, приглушених дорослих розмов – це й був звук щастя для мене.